Михайло Грушевський – науковець, історик, політичний діяч України


М. Грушевський

М. Грушевський

В історію Михайло Сергійович Грушевський увійшов як учений, педагог, громадський і політичний діяч, публіцист, історик і письменник. 

Походив відомий історик з родини Грушів-Грушевських, які проживали в Чигиринському повіті на Київщині. Батько Михайла, Сергій (1833–1901 рр.), був сином диякона. Закінчивши Київську духовну академію, відмовився від священицького постригу і обрав кар’єру освітянина, щоправда у духовних закладах тодішньої Російської імперії. Він був визначним педагогом, старався піднести рівень школи, склав зразковий підручник церковнослов’янської мови. З попівського роду походила і мати Михайла Сергійовича Глафіра Захарівна, народжена Оппокова по лінії батька, а по лінії матері — Сарчинська.

Народився Михайло Грушевський 29 вересня 1866 року в місті Холмі (Польща, сьогодні — Хелм). В той час батько його був учителем греко-уніятської гімназії, і проживав у будинку духовної cемінарії. У 1870 році родина Грушевських переїхала на Північний Кавказ, куди батько Михайла одержав призначення напосаду інспектора, а потім — і директора народних шкіл. Жили Грушевські у Ставрополі, Владикавказі й Тифлісі (Тбілісі). Тут, на чужині, наш великий історик прожив свої дитячі роки. Здобувши домашню початкову освіту, у 1880 році Михайло був зарахований до третього класу Тифліської гімназії. Навчався він легко, встигав з усіх предметів, але найбільше приваблювали його українська історія і література. Закінчивши тіфліську гімназію в 1885 р., він вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира, де навчався у професора Володимира Антоновича. Під його керівництвом були підготовлені роботи про південноруські замки першої половини XVI ст. та «Історія Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV століття», яка була удостоєна золотої медалі. Після захисту М. Грушевським у 1894 р. магістерської дисертації В. Антонович порекомендував його на посаду професора нещодавно створеної кафедри історії у Львівському університеті.

hrushevskiyПодальша доля Михайла Сергійовича аж до Першої світової війни була пов’язана з Галичиною, де він завдяки плідній науковій і активній громадській роботі поступово став керівником науково-культурного життя. Про це свідчить ряд наукових робіт з історії України, діяльність у Науковому Товаристві ім. Т. Г. Шевченка (як редактор «Записок…» і голова), тісна співпраця з І. Франком та М. Павликом, створення разом з ними Української національно-демократичної партії. Але його основною працею стала розпочата саме у ці роки 10-томна «Історія України-Руси» — перше в українській історіографії монументальне дослідження історії України. Ця праця стала найважливішою справою всього життя Грушевського. Перший том «Історії України-Русі» вийшов у Львові в 1898 році, а останній був виданий у Києві вже по смерті автора, у 1936. Політичну діяльність Михайло Сергійович Грушевський розпочав у Галичині, де в 1899 став одним із засновників Української національно-демократичної партії. На початку двадцятого століття Михайла Сергійовича запрошують до Парижа прочитати курс лекцій з історії України в російській вільній школі. З метою розширення наукових контактів він відвідує Лондон, Лейпціг, Берлін, де знаходить однодумців серед відомих вчених-істориків.

Львів подарував Михайлові Грушевському особисте щастя. Тут він познайомився з громадською діячкою, педагогом і перекладачем Марією Сильвестрівною Вояковською, котра стала його дружиною. В 1900 році у Львові у Грушевських народилася донька Катерина, відома пізніше як етнолог, культуролог, фольклорист і незмінний помічник батька у його науковій роботі.

Після революції 1905 — 1907 переніс свою наукову діяльність до Києва. 30 квітня 1907 обраний головою заснованого ним Українського наукового товариства (УНТ), яке будувалося за зразком НТШ і об’єднало кращі наукові сили Наддніпрянської України. 12 січня 1908 обраний редактором періодичного органу УНТ «Записки Українського наукового товариства в Києві» (1908 — 14). 1913 внаслідок звинувачень з боку опозиційної частини НТШ в авторитаризмі та деспотизмі склав із себе повноваження голови товариства. У Санкт-Петербурзі 1906 був одним із засновників часопису «Український вісник» — органу української парламентської громади 1-ї Державної думи.

Надрукував збірнирк «Освобождение России и украинский вопрос». У вересні 1907 за участі Грушевського, який увійшов до його керівництва, створено нелегальне позапартійне українське громадське обєднання — Товариство українських поступовців, яке гуртувало сили українства і до 1917 було єдиною діючою українською оргзацією ліберального напряму. Перша світова війна застала історика в Галичині у селі Криворівня. Мало не щороку він приїздив до цього благородного краю, мав тут свій будиночок.

В листопаді 1914 року Михайло Сергійович, (через Австрію, Італію і Румунію) зумів повернутися до Києва. Тут був заарештований російською владою, яка вже давно слідкувала за його діяльністю, звинувачений в «австрофільстві» і засуджений до заслання у Сибір. На прохання російської Академії наук Грушевського переводять спершу до Симбірська, згодом до Казані, а звідти, завдяки клопотанню всесвітньо відомого вченого Володимира Вернадського — до Москви під нагляд поліції без права займатися професійною діяльністю.

1929 року М. Грушевського обрали академіком Академії наук СРСР. Проте невдовзі Михайла Сергійовича заарештували як керівника так званого Українського націоналістичного центру, але незабаром звільнили і залишили на постійне проживання у Москві під постійним наглядом НКВС. Розпочались репресії: наукові установи, створені ним, ліквідовано, співробітників і учнів заарештовано. Праці вченого піддалися нищівній критиці. Все це негативно вплинуло на здоров’я вченого.У 1924 році, після тривалих роздумів і переговорів з радянськими представниками, Михайло Грушевський повернувся до Києва, де розгорнув велику науково-організаційну роботу. Прагнув згуртувати представників різних шкіл укр. істориків, створюючи для них єдиний координаційний центр. Створив Науково-дослідну кафедру історії України при ВУАН, очолив Археографічну комісію ВУАН, створив й очолив низку науково-історичних комісій ВУАН на ниві української історії. Редагував відновлений ним часопис «Україна» (1924 — 30), який став друкованим органом УНТ і загально-українським журналом наукового українознавства. Розробив проект Українського історичного інституту та Інституту для досліду пережитків примітивної культури і народної творчості України (1928). Працював над «Історією України-Руси» та «Історією української літератури».

В березні 1919 року емігрував в Чехословаччину, а потім в Австрію, де розгорнув широку наукову і публіцистичну діяльність. У Відні Грушевський заснував Український соціологічний інститут, редагував орган Української партії соціалістів-революціонерів: «Борітеся — поборете!», часописи «Східна Європа» і «Наш стяг». Тривалий час мешкав також у Женеві, Берліні та Парижі. Лише під час Лютневої революції 1917 року М. Грушевський остаточно отримав волю та негайно повернувся в Україну, де поринув у політичне життя. Саме тут, у Києві, від 4 березня 1917 року діяв представницький орган українського народу — Українська Центральна Рада, яка 7 березня, заочно, своїм головою обрала Михайла Грушевського. Під його керівництвом Центральна Рада діяла впродовж 14 місяців до гетьманського перевороту в квітні 1918 р.  Після приходу до влади гетьмана П. Скоропадського Грушевський відійшов від активної політичної діяльності.

Наприкінці 1934 року Грушевський відпочивав у одному з кисловодських санаторіїв і несподівано захворів. Було призначене лікування. Однак хвороба тільки посилилася, оскільки лікування було некваліфіковане. Втрутилися хірурги. Під час нескладної операції 25 листопада Михайло Сергійович помер. Похований на Байковому кладовищі у Києві. «Репресований посмертно» — наприкінці 1930 — х років, всі його праці були заборонені, багато родичів (серед них — його дочка) репресовані і загинули.